Піаніст Майдану Богдан Дніпров, якого називають ще Piano Extremist, розповів сайту "24" про те, з чого почалась його популярність, як він повернувся до музики, на що може надихати смерть та пояснив, чому війна для нього – не найстрашніша історія у житті.
Чому для тебе музика – це важливо?
Тому що мені висловлюватись нотами простіше, ніж словами. Я почав колись грати у музичній школі, ходив, як всі діти нормальні, бо мене змушували. Врешті-решт, заняття музикою почали харити, і я покинув те все діло. Коли ще трошечки підріс, вже міг інструмент свій пересовувати самостійно, я його здав в металобрухт просто. Причому з вигодою для себе. Насправді, мені зараз соромно за це. Але тоді так закінчилось то все.
Чому ти до музики повернувся?
Є моменти у житті людини, коли чіткіше, ніж у повсякденні, відчуваєш, що стає більш конкретною межа між життям і смертю. Смерть десь ходить поряд, ну, як на Майдані було. Зараз це смішно, бо війна перекрила добре то все. Але тоді нічого гіршого за те, що відбувалось на Майдані, не було. Так от саме в такі моменти починаєш робити щось, що раніше просто відкладав на потім, і воно б так і відкладалося назавжди. Для мене це стала музика. Коли на Майдані я побачив інструмент і захотів просто щось згадати. Зіграти хотілося так сильно, що я навіть не зважав, що все забув за ці роки, просто почав шукати ноти якісь і розбирати нові твори.
Вже потім, коли загинув перший мій друг, дивним чином створився мій перший твір. Я після того говорю, що на більшість моїх творів надихнула смерть мене, на написання їх.
На Майдані ти починав тітушкою?
Ну, було. Взагалі це почалося ще раніше. Такий контингент, як був у Маріїнському парку – в принципі, я з ним жив все життя поряд. На районах розборки, все нормально було і просто я – не лише такий.
У мене було ніби два життя: одне життя – треба було якось іти на районі додому і треба було якось виживати серед тих хлопців, які там живуть більшість часу. А я жив більшість часу в бібліотеці, любив там зависать. Один раз навіть бібліотеку на 2,5 тисячі книжок "обніс". Ну, не те, щоб пограбував… Вони просто закривались, розпродавали все, а я вважав, що якщо книгу ніхто не читає, то чому би її не забрати? Тоді мені здавалось це правильним, і от я звідти виносив і виносив книги, поки вдома було куди їх покласти.
Але після бібліотеки махачі на районах ніхто не відміняв?
Звісно. Мені це цікаво було. Я любив битися дуже. Їздив навіть деякий час з фанатами футбольними на виїзди. Футбол я досі не полюбив, але прикол в тих виїздах був в тому, що можна було побитися. Коли, наприклад, наші донецькі "кроти" махалися з киянами – це був адреналін такий! Зараз це вже смішно, але тоді було круто.
Що в тобі всередині змінилось, що колишній тітушка сів грати на барикади?
Та ну це просто шаблони мислення: колишній тітушка. Я не був справжнім тітушкою. Я просто жив для себе. Мені були цікаві книжки з філософії, на уроках алгебри у мене відбирали "Незнайку на Місяці", бо я дуже любив цю книгу читати. Я слухав там якусь музику класичну. Тобто, у мене свої інтереси ще були, чого я не помічав тітушок так званих.
Тоді як ти опинився на Антимайдані?
Як все взагалі склалося. Я поїхав зі свого міста через особисту трагедію у житті. Померла моя дружина, через місяць – померла наша дитина. У моєму місті я жити більше не міг, все про них нагадувало, і все це було таким болючим. Я вирішив до Києва переїхати. Просто приїхав у місто, у перший же день знайшов собі квартиру і роботу знайшов. Так все склалося ідеально. І почав від пережитого відходити. Так що у мене ПТСР був ще до війни, але то я пізніше зрозумів. А жив я все ж таки для себе.
Там, у Маріїнці, платили хлопцям по 100, по 200, по 300 гривень за чергування. Там не було якогось графіку певного: просто відстояв, отримав гроші і пішов. І мені хтось із нових знайомих запропонував підзаробити, було зручно поєднувати з роботою. Пішов по гроші. Але мене харило серед тих людей. Так, я у своєму місті серед таких виріс, іноді не вистачало того екстриму, який у моєму рідному місті був: коли ти вночі підходиш до компашки, "в наглу" просиш закурити, і це такий адреналін, бо ти один, а їх – багато… Але ті люди, у Маріїнці, напрягали мене дуже: вони бухали, і з ними не поговориш ні про що…
Короче, почав ходити на Майдан і вивчать, що там. Разюча річ майже одразу помітна стала, що там люди інакші. Я теж думав, що їм типу платять гроші на Майдані, але це дуже швидко розвіялось. Там можна було поїсти, там не пили алкоголь, це було круто. Люди були тверезі і з ними можна було говорити. Була купа цікавих людей, я почав знайомитись. У мені вже все почалось опиратись тому, аби повертатись в Маріїнку. Я там пробув, насправді, перші три дні. Потім було друге побиття студентів у грудні, і це вже обурило настільки, що я звільнився з роботи і пішов на Майдан. Так кайфував, що я просто так все роблю. Це все було вже щось справжнє.
А музика?
А музика там, на Майдані, заспокоювала душу. Мою, в першу чергу. Я робив це для себе суто. Лише десь через рік після Майдану я зрозумів, що це подобається людям. Тоді грав для себе. Бо у мене ніби всередині щось було не на місці, а коли я починав грати, воно заспокоювалось. Або вивільнялось щось негативне. Не знаю, як це назвати.
Ну, ось на прикладі: у мене в Іловайську загинув друг. Тарас. Я про це дізнався – у мене сльози, не вірю в це, але сідаю, починаю грати, бо мені хєрово. Майже одразу створюється твір повністю. Більше того, я відчуваю, що Тарас – він десь поряд і він чує це. Коли мама померла, вона мені снилася перші дві ночі; потім жінка – те ж саме було; і з Тарасом теж так вийшло. Я з цього вивів таку власну теорію, що людина, коли помирає, лишає по собі якийсь ще залишок енергії, яка у момент смерті ще прив’язана до людей, які були дуже близькі за життя. Ці люди – якщо теж думають про неї – можуть уві сні ще побачитись, вся енергія може проявитись остаточно. Останній контакт такий з людиною.
Виходить, що музика – це був твій спосіб проявити цю енергію назовні, якось її матеріалізувати?
Ні, чекай. Музика – це… Тут уже словами фіг поясниш. Я розумію, що просто граю, а він – чує. Так було і в цьому році, коли Андрій Кизило помер. Я з ним не був дружнім, але ми були знайомі. Він якось зауважив, що у мене дуже сумна музика, але я йому пообіцяв обов'язково написати щось веселе. Спеціально для нього. Десь місяць з того моменту пройшов – я дізнаюсь, що він загинув. А я йому не написав те, що він просив.
Я сідаю за інструмент, починаю грати, в мене течуть сльози. Більше навіть сльози не через те, що його вже немає, а через те, що в мене мінор виходить. Ну, тобто сама музика – сумна. Я ледве-ледве витягнув цей твір – наприкінці там все дуже легенько, на верхніх регістрах, мажор такий. Ніби хмари розійшлись і сонечко вийшло. Хочу його доробити зараз зі струнними. Це складно дуже виявилось. Я ніфіга не знаю, мені треба вчитись. Бо інакше буду все життя грати як сольний піаніст, а мені цікаво писати більш глибоку музику. Короче, треба використовувати більше функцій в гармонії.
Про тебе є купа неоднозначної інформації: кажуть, і що ти воював, що ти не воював, що ти їздиш з гастролями, що ти береш за це гроші, що ти не береш за це гроші…
Давай почнемо з кінця. Я граю і за гроші, і безкоштовно. На передових позиціях, звичайно, блін, навіть не обговорюється – жодних грошей. Я намагаюсь брати за це гроші тоді, коли людина може їх заплатити. Будь-яка робота має бути оплачувана, бо закінчились ті часи, коли ми все робили просто так. Якщо я не можу дозволити собі поїхати десь благодійний концерт відіграти, я ж мушу за це заплатити, за дизель хоча б, або квиток купить собі. Є різні концерти.
Що там ще? Воював/не воював? Ну я б не сказав, що я прямо сильно воював. На фронті це називається "Ї*анько, подай патрони". Після Майдану був сформований Штаб нацзахисту Дніпропетровської області. На базі того був ще сформований полк "Дніпро-1". Я був у тому полку, але я не був оформлений там. Потім з різними підрозділами був. У цьому році я, наприклад, опанував АГС, а до міномета я не доріс. Якось не встиг, точніше. Зараз вже прийшов до того, що моя зброя – це фортепіано, і не треба лізти туди, де і так спеціалістів вистачає.
Правда, що був у Правому секторі?
Офіційно я ніде не був. Не переварюю, коли наді мною хтось є. Мені складно було там навіть. Звісно, виконував накази, які для всіх були. Але відчував себе не зовсім у своїй тарілці. Я завжди такий був, балуваний, з дитинства постійно пхнув своє.
З війни повертатись важко?
Це взагалі така дуже багатогранна тема. Дивись, по-перше, я не є вояком в тій мірі, в якій є більшість людей, які воювали у якихось відомих підрозділах.
Але війна все змінює, звичайно. Смерть змінює. Я от ще зауважив, що тут, коли повертаєшся, скучно дуже стає.
Чому?
Є такий вислів: "Провтикав – убило". Ти мусиш щосекунди контролювати все навколо, бо постійно щось прилітає, постійно – ризик і небезпека. Тут – немає такої потреби весь час бути на стрьомі. Від того стає сумно і нецікаво.
Ще помітив, що більш спокійно реагуєш на ті ситуації, на які люди цивільні реагують більш емоційно. Бо нема через що паритись. Є три такі фрази, з якими можна все життя прожити. Був один чувак на Сході, якому хтось навалює на емоціях: "Слухай, ось того поранило, того вбило", а він такий: "Тю, так это – война, епт". Оце – перша фраза. Друга: "Вообщє пофіг", і третя: "Ну, це нормально". З цими трьома фразами можна прожити все життя і не паритись. Взагалі. Ось це дає війна. Ще через війну я почав малювати два роки тому. Це така арттерапія була для мене.
Ти сказав, що ти так вимальовуєш війну.
Так. Але я коли почав, не усвідомлював це. Просто кайфував від того, як олійні фарби змішуються. Потім я якось підсів на це, і зрозумів, що я вже не можу не малювати. Навіть забивав на музику часто, більше малював. Не знаю, чи почав би писати музику, якби не війна ….
Ти не відповідав на питання, чи важко з війни повертатись.
Та ну жити важко, в принципі. Жити легко, якщо робиш щось в кайф. Найвищий кайф для мене – навіть не в момент досягнення результату, а у процесі. Потім, коли досягнув – вже нецікаво. Наприклад, якщо починаю малювати і у мене виходить – взагалі офігенно, я просто ловлю хвилю ейфорії, і на ній можу ще перебувати деякий час після завершення роботи.
З музикою так не вийде, мені здається.
До речі, цікаве зауваження. З музикою взагалі інакше. У своєму останньому творі я намагався від війни якось відійти, бо все, що не пишу – то про смерть, то про героїв. Це все таке шаблонне, типу "ветеран", "герой"… Просто ці слова вже не несуть того змісту, який несли на початку війни. Їх вже затерли, як той тризуб, як жовто-блакитний прапор, який всюди, навіть на пиві з'являється.
Якщо є дуже сильне враження від чогось, то можеш на перших хвилинах зіграти новий твір повністю. Але якщо це зачіпає сильно, тоді воно запам’ятовується. Є купа творів, початих і незакінчених, у мене.
Ноти потім записуєш?
Так. Партитура – це я ще тільки вчусь, опановую закони ці.
Граєш "по пам’яті" переважно?
Отут уже пояснення такого логічного немає. Твір, який, наприклад, був для Тараса написаний, запам’ятався з першого разу весь, хоча він доволі великий і різний – там міняється фактура акордова, там є мелодія. Якщо це крута імпровізація – я закінчив її, зітхнув болісно, бо розумію, що все це не було записано ні на відео, ні на диктофон, воно вже все, не повториться. Коли твір написаний і є відповіддю на смерть – він в мені викарбовується назавжди. Просто з часом трошечки може змінитися. Це під час концертів частіше за все відбувається, коли я граю, і є певне енергетичне піднесення. Якщо мені сподобалось, я в цей момент такий – оп! – і зафіксував собі: тепер буду грати так ще.
Для тебе музика рутиною не стає?
От ми коли домовлялись про зустріч, я сказав, що це, можливо, буде моє останнє інтерв’ю. Бо інтерв’ю вже стали рутиною давно. А музика – ні. Я ж роблю це з душею. Я ж не роблю це за бабки. Тоді, можливо, була би музична рутина, бо рутина – це, для мене особисто, коли я зв’язаний чимось, в мене є обов’язок. Взяти – почати – закінчити.
Ось у випадку з Тарасом не було ніякої логіки. Просто мені треба було зіграти йому в останній раз, бо його вже немає, розумієш? Андрію теж, до речі… Взагалі, кілька разів грав цю мелодію для Андрія на концертах, і плакав прямо там. Мені було так боляче, слова не міг сказати всі в голос, бо ком в горлі стискався. Тобто це ще така свіжа рана. Тому я перестав його грати. Або просто граю і не кажу, що це.
Скажи, окрім загибелі Тараса і загибелі Андрія, які ще були ключові моменти, які провокували тебе на те, аби щось створити?
Було ще, щонайменше, два моменти. Коли мій перший артобстріл був – не з нашого боку, а з їхнього. Снаряди дуже близько лягали, але ми були в укритті, все нормально було. Це я зараз знаю. Тоді ж було страшно, бо перший раз. Воно бахкало до четвертої-п’ятої ранку. Я хотів чимось зайняти руки, бо було весь час страшно, я накрутив себе, що якщо зараз помру, то треба щось зробити. Захотів написати твір, але інструмента з собою не було. Але були якісь фарби і був шматок, навіть не дошки, а ДВП. От я просто на ній фарбу руками намішав і вийшло дуже круто. Ця картина – одна із самих дорогих саме для мене. Через усвідомлення, що це могла бути остання моя робота. Просто сам процес був надзвичайний. Швидко так виходило, круто, і від того було сумно, бо я сам себе накрутив, що це так круто виходить востаннє, мабуть.
Другий момент?
Після того ж обстрілу музичний твір народився. Вранці встали, вийшли, вже обстріл припинився і соловей десь надворі заспівав. У мене всередині це такий дисонанс був, що я написав твір "Ранок після страшної ночі". Наприкінці там теж ніби як сонечко виходить з-за хмар, але то солов’я намагався передати. Чесно кажучи, я у Баха там спиз*ив один такт. Просто Баха вже немає, він не образиться. І у мене там чітко щось таки з’являється щось своє і нове.
Ще був момент. 30 грудня 2015 року, шахта Бутівка. Я був там з інструментом, була можливість зіграти два твори. Тут взагалі логіки немає, не можу пояснити, як так склалось, але я не помітив, як з’явився третій твір. Його не було на той момент, коли я починав грати. Просто якось одразу його зімпровізував, і трошечки згодом зрозумів, що це – твір "Зима".
Чому "Зима"?
Зима – це такий складний період в житті людини, або в житті цілої країни, який ми мусимо прожити. Після зими йде весна. Зима – це такий складний період, але весна рано чи пізно прийде, і все буде добре. Треба тільки витримати. Тому я назвав цей твір "Зима". На сьогодні я вважав його своїм найкращим твором. От тоді, на Бутівці, я його зіграв, потім додому приїхав, обточив, і десь за десять днів його дописав. Уже потім дізнався, що у нього чотирьохчастна форма, тобто він написаний був дуже правильно. Він якийсь у бетховенському стилі. От він сам настільки правильно склався, що, мабуть, йому було місце в цьому світі.
Результат все одно ж важливий.
Результат? Ну так, він має бути. Але я зараз прийшов до того, що творчість заради творчості. Немає різниці, чи будуть мій альбом слухати у всьому світі, чи будуть його слухати кілька тисяч людей в Україні і він матиме прив’язку до всіх цих подій. Це взагалі неважливо. Важливий лише отой момент, коли твір народжується. Цей процес – він найкрутіший.
Є два моменти, коли я живу. Живу не в тому сенсі, що просто механічно щось роблю, а живу максимально усвідомлюючи себе і кайфуючи від того, що я живу. Це момент творення і момент перебування на одній хвилі з аудиторією під час концерту, коли я граю.
На музичний твір ти можеш перетворити все, що є всередині?
Так. Але важливо, мабуть, не думати. Бо логіка вбиває нафіг всю творчість. Якщо я малюю картину, потім відволікаюсь, сідаю грати, потім пишусь щось і це буде закінчений твір, потім повертаюсь до картини, потім знов до музики, то можна сказати, що ці твори – вони поєднані.
Мені простіше грати, ніж говорити. Якщо я щось пережив – легше це висловити музикою. Бо слова – вони якісь обмежені. Не знаю, як пояснити.
Їх замало?
Замало, точно.
До речі, що б я не розказав про свій твір, у ньому різні люди все одно будуть чути своє, те, що всередині в цей момент найболючіше. Коротше, немає музики конкретно про щось, але є людина конкретно про щось.
З того, що ти бачив на своїх концертах – твої твори аудиторію чіпляють?
Ну так, чіпляють. Люди плачуть. Плачуть не тільки тут. Плакали раз танкісти. Блін, це стало таким відкриттям для мене!
Що танкісти вміють плакати?
Ні, не те. Розумієш, був момент, коли я сумнівався в тому, що моя гра там потрібна. На своїй шкурі відчув, як це смішно, коли приїхав до нас балалаєчник на позицію, харківський, якийсь учасник "Україна має талант". Він тільки почав перші акорди грати, а я вже усвідомив, що не буду його слухати. Мені тупо нецікаво. Я втомлений, я хочу піти поспати і нормально відпочити. І я пішов. Тільки почав дрімати – почався обстріл. Це четверта година дня. Це було дивно, бо такого того літа майже не було. От я бачив, як ці музиканти всі біжать ховатися, а вони такі одурівші, як я під час свого першого обстрілу. Ще згадав, що перед цим чув, як ці музиканти питали: "А ви тут миєтесь? А у вас є гаряча вода?". Ну от це просто смішно. Я стою і розумію абсурдність цієї ситуації. Тоді зауважив, що, можливо, я так само виглядав смішно, коли приїжджав просто пограти саме для того, щоб хлопці відволіклись.
Так а танкісти - що?
А у танкістів, як завжди, десь – соляри нема, десь – танчик не заводиться, а тут я зі своєю музикою приїхав. Нафіг я їм потрібен? Вони ж і послать мене куди подалі не можуть, бо якось нечемно – ще перші хвилини зустрічі почались, а на початку точно нікого не посилають. Але я грав, вони слухали, і я зауважив, що вони всі майже плакали. У мене просто немає ніякого пояснення.
Фідбек після концертів завжди є, і він можливий. Але музика – це емоції. Вона має викликати емоції, якими хочеться поділитися після концерту. Але як правило цим все і закінчується. Мене це не влаштовує . Я люблю, коли моя музика на щось спонукає. У мене було два таких випадки, коли мені люди писали, що завдяки тому, що вони послухали мою музику, вони повернулися до того, що давним давно закинули. Один хлопець почав грати на бас-гітарі, а дівчинка знову почала малювати. От це – справді віддача, вона справді сильніша, ніж просто сльози на концерті.
Ти на позиції виїжджаєш з фортепіано?
Так.
І воно у тебе не вбилось ніде по дорозі?
Одне вбилося. Вже інше. Перше було 40 кг, електромеханіка, а друге – 20, я вже зауважив, що важко тягати за собою 40 кіло.
Писали, що ти був одним із символів часів Майдану. Ти сам себе таким відчуваєш?
Ого. Ні.
В якому місті тобі найлегше грається?
Я не прив’язуюсь до міста, я прив’язуюсь до людей. Якщо відчуваю, що вони одне ціле зі мною. Тоді там, де хороші люди, там і мені добре.
Є різниця, де грати – на передових позціях чи в мирному місці?
Немає. Хіба що на "нулі" граю без маски, бо там цей випендрьож не потрібен. Там просто якось рука не підіймається. Коли хлопці хочуть познімати відео, тоді, звичайно, одягаю маску, а так… Я уявляю собі, що вони мені скажуть, якщо я у масці приїду і почну такі понти гнуть. А загалом – все однаково. Слухай, всюди люди є.
Ти майже не говориш про плани на майбутнє…
Бо майбутнього ще немає. Далі буде. Далі буде музика, будуть картини, можливо – ще робота на СТО. Хочу віднайти баланс між творчістю і фізичною роботою. З’явилася людина, яка готова мене терпіти з усіма творчими приколами і готова взяти до себе на роботу і чомусь навчити. Можливо, ще ковальством буду займатись.
Війна змінює сприйняття музики?
Я би не відокремлював війну від життя. У кожного своя війна. Коли ми були на реабілітації для АТОвців, працювали багато з психологами і переосмислювали історії власного життя. Там я дізнався, що, по-перше, у кожної людини в житті є трагедія. Тобто, вона була не лише у мене. У кожної людини було щось таке, що було найстрашнішим. Просто не всі про це розповідають. Я не знав, що у мене є проблеми. Дізнався про них, коли вони почали вискакувати на реабілітації. На реабілітації навчився якось жити з собою і знайти з собою спільну мову.
Друге, що я дізнався: у багатьох бійців ПТСР був ще до війни. У мене – точно був. Смерть дружини і дитини стали сильнішим потрясінням для мене, ніж війна. Тому бойові дії я пройшов більш рівно і спокійно. Протягом цього року створювався мій останній твір. Я знав, що він присвячений жінці. Але не знав – якій саме. Я давно не був закоханий. От кілька днів тому грав цей твір і зрозумів, що він присвячений моїй дружині. Не буду про це говорити на концертах. Бо він вийшов такий хороший, такий світлий і такий особистий, там майже немає мінору, там багато хроматизмів.
Всі фото: Едуард Крижанівський