– Ми з дружиною зробили все самі, а багатьом здається, що це впало з неба або хтось це подарував. Я побачив, що людям треба говорити про це. Людям треба говорити, що це нормально і вони можуть теж так зробити.

Читайте також: Я повірив у ідею, що в кожного – свій талант, і почав шити одяг, – інтерв'ю з Сашком Горонді

– Коли мені виповнилося 35 років я став доцентом кафедри ортопедичної стоматології. Я хотів, щоб там ця стоматологія була не такою радянською. І я пробував це змінити, але в мене нічого не вийшло. І тоді подумав, що швидше за все я відкрию приватну клініку. Я не думав про гроші, яких в мене не було. Я думав про те, що я відкрию клініку.

заблоцький ярослав
Інтерв'ю з Ярославом Заблоцьким

– Враження, що я робив щось велике, надзвичайне і грандіозне призвело до того, що мене почали називати "Титаніком". Мовляв, що все це потоне разом зі мною, адже воно завчасне для Львова, завчасне для Києва, воно завчасне для світу.

Я намовив дружину продати квартиру, хоча тоді, 1996-1997 роках – це було зробити достатньо важко. Ми відкрили клініку, а потім змогли продати цю квартиру. І за гроші, вторговані з квартири, ми купили один рентгенівський апарат. Потім я розумів, що мені потрібні гроші, – розповів Заблоцький.

– Я позичив гроші у своїх друзів, їх було разом 150. В деяких я позичав більшими частинами, а в деяких позичав навіть по 5 доларів, адже тоді, коли ми вже почали робити ремонт, мені грошей не вистачало ні на що. На кафедрі вже не заробляв, бо я був зайнятий будівництвом і мусив позичати гроші, навіть для того, щоб заправити машину або купити хліба.

– Нині я вважаю, що це правильний шлях, бо позичені гроші ставлять вас у рамки. Позика – це стимул працювати, це стимул не думати про те, що в тебе це не вийшло сьогодні, і можна все кинути.

Більше – дивіться в інтерв'ю.