Війна не перебирає, кого призвати на фронт. Вона загострює відчуття. І хоч у це важко повірити, часто відкриває шлях назустріч музі. Про це – у програмі "Конфлікти" на 24 каналі.

Зверніть увагу Кораблі перетворювались на братські могили: наймасштабніші трагедії у відкритому морі

Багато з тих, кому пощастило повернутися із окопів Першої світової до мирного життя, долали цей шлях через творчість. В основному через публікацію своїх переживань на папері, але були й інші, для кого робота з мистецтвом дозволяла залікувати повоєнні рубці на серці.

Ернест Юнґер

У січні 1915 року французи намагалися прорвати позиційну оборону німецької армії в регіоні Шампань. Серед кайзерівських вояків, які стримували наступ, був і 20-літній німець Ернест Юнґер.

Згодом він став одним із найкращих літописців Першої світової. Його роман "У сталевих грозах" потрапив на полицю світової класики військово-історичного роману. Саме у боях за Шампань він зробив перші записи у своєму щоденнику, який згодом ліг в основу його роману.

Німецький письменник Ернест Юнґер
Німецький письменник Ернест Юнґер / Архівне фото

Це була битва технологій. Британці вперше в бою застосували танки, німці контролювали поля битв кулеметним вогнем. У небі повітряні поєдинки влаштовували цепеліни і літаки. Юнґеру пощастило вижити і в цьому пеклі війни.

Влітку – восени 1916 року у справжньому пеклі на півночі Франції побували 2,5 мільйони британських, французьких і німецьких солдатів. У випадку успіху операції на річці Сомма сили Антанти мали вирвати ініціативу з рук Німеччини у тій війні.

Перша світова для Юнґера завершилася 25 серпня 1918 року боєм під Фавреєм. Він отримав кілька поранень в груди, але продовжив стріляти з револьвера і командувати залишками роти.

Життя після Першої світової

Юнґера часто порівнюють із ще одним німцем – Еріхом Марією Ремарком. На перший погляд, їх романи "У сталевих грозах" та "На Західному фронті без змін" мають багато спільного. Та якщо Ремарк зображує війну як найбільшу катастрофу людства, Юнґер схильний був шукати в ній естетику.

Більшість людей, які пережили подібний досвід, сильно травмовані, психологічно деформовані або повністю розбиті. Але Юнґеру вдалося створити феноменальну літературу з цієї біди. Звичайно, цього не сталося би, якби він не одягав "зовнішню броню".

Коли почалася Друга світова, Ернест знову пішов на фронт. Щоправда, того разу здебільшого виконував штабну роботу. У мирний час Юнґер повернувся до ще одного захоплення — ентомології. Відкрив кілька нових видів жуків, метеликів і молюсків.

Німецький письменник Ернест Юнґер
Ернест Юнґер у літньому віці / Фото Giesela Deventer

Також Юнґер шукав розради у наркотиках. Робив це у компанії самого винахідника ЛСД – Альберта Гоффмана. А ще мав широкий досвід з більшістю знаних опіатів. Пробував опій, гашиш, кокаїн і мескалін. Дивовижне життя офіцера, письменника і шукача пригод тривало майже 103 роки.

Луї Бартас

У шаленій м'ясорубці на Соммі брав участь і французький капрал Луї Бартас. Він теж переливав свої переживання і відчуття на папір. Ще одним випробуванням для нього стали бої під Верденом, там загинули 700 тисяч людей. Битва вважається однією із найкривавіших у Першій світовій.

Бартас не зосереджувався на військових стратегіях чи перебігу баталій. А виливав на папір переживання – свої та своїх побратимів. По завершенні війни Бартас повернувся до виробництва бочок, яким займався раніше.

Мемуари Бартаса

До кінця віку він редагував мемуари. Мозаїку спогадів він впорядкував у книгу на 500 сторінок, яку назвав "Пуйлу: зошити капрала Першої світової війни Луї Бартаса, бондаря".

Бартас багато розповідав про побут простих солдатів, про їхні намагання протистояти безглуздим наказам командування. Сам Луї одного разу поплатився погонами, бо відмовився рити траншею в зоні досяжності німецької зброї.

Згадує він і негласне перемир'я між французами і німцями у грудні 1915 року, коли шанці обох ворогуючих сторін затопило водою. За мотивами книги Бартаса навіть створили комп'ютерну гру "Пуйлу", яка дає змогу віртувально побувати всередині окопних лабіринтів Першої світової.

Цікаво Пройшов Радянсько-фінську війну, Другу світову і В'єтнам: унікальна історія героя трьох армій

Джон Толкін

Битва у Гельмовій западині – одна із наймасштабніших батальних сцен легендарної трилогії "Володар перснів". Тема протистояння добра і зла, світла і темряви стала наскрізною для усіх частин культової стрічки та книг, за мотивами якої її екранізували. Творець світу Середзем'я сюжет брав із пам'яті.

Джон Толкін
Англійський письменник Джон Толкін / Архівне фото

Толкін на власні очі бачив Мордор, орків, гоблінів і десятки тисяч трупів – у тій же ж Битві на Соммі. Англійський лейтенант відповідав за організацію зв'язку батальйону зі штабом. Користуватися телефонними лініями заборонили, під орудою Толкіна були поштові голуби і піхотинці-бігуни.

Молодших офіцерів вбивали дюжину у хвилину. Мене завжди дивувало, як ми тут виживаємо. Ймовірно, завдяки неухильній хоробрості маленьких людей на противагу нікчемним шансам,
– згадував Толкін.

У імперському воєнному музеї Лондона зберігається особистий револьвер лейтенанта Толкіна. Під час битви на Іпрі Джон підхопив окопну лихоманку, його відправили на лікування. Фактично на цьому війна для британця завершилася.

Реабілітація після війни

Фізична реабілітація тривала довго, але психологічна була ще тривалішою. Толкін впав у затяжну депресію, рятуватися від якої допомагала письменницька діяльність. Почуте і побачене на фронті чоловік перетворював на фентезійні світи і народи.

Центральних героїв "Володаря перснів" і "Гоббіта" він зустрічав у окопах Великої війни. За словами Толкіна, Гоббіт – це образ непохитного англійського солдата, який страждає у похмурому отворі в землі на передовій у траншеях.

На Соммі світовий класик літератури втратив 2 найкращих друзів. А до кінця війни, як писав сам Толкін, живим залишився лише один з його побратимів. Джон дуже важко це переживав.

Письменник Джон Толкін
Джон Толкін у літньому віці / Фото VCG

"Толкін був вірний колу друзів із Королівської школи у Бірмінгемі. Перед тим, як вирушити на війну, вони зустрілися в Лондоні, де поділилися найглибшими надіями на майбутнє", – прокоментував Джозеф Локонте, дослідник творчості письменника.

Тож хіба це збіг, що тема дружби є однією з ключових у "Володарі перснів?
– додав він.

Від пережитих травм Толкін до кінця життя втікав у казкові світи. Навіть на спільному з дружиною надгробку він заповів дописати імена міфічних персонажів Люсьєн і Берела, з якими письменник ототожнював себе та Едіт.

Ернест Брукс

Розвиток техніки дав змогу фіксувати реалії Першої світової і крізь об'єктиви фотокамер. Найпродуктивніше це робив британець Ернест Брукс, кореспондент Daily Mirror. До війни він також працював на королівську родину.

Зв'язки допомогли Ернестові стати першим офіційним фотографом, якому британські військові доручили документувати фронтові події у знімках. Його авторству належить аж 10% усіх світлин, зроблених англійцями на полях бою Великої війни.

Ернест Брукс
Британський фотограф Ернест Брукс / Фото IWM

Хоча Брукс не воював з карабіном в руках, він не раз ризикував головою заради ефектних кадрів. Нерідко роботи Брукса, як і його колег, використовували на батьківщині для пропаганди.

Наприклад, під час битви на Соммі він мав фотографувати склади боєприпасів, аби показати, що британцям не бракує снарядів. Однак з часом знімки Брукса ставали все гострішими. Він навіть почав фотографувати вбитих солдатів, хоча ця тема була під табу.

Читайте також Свої серед чужих: шокуючі історії солдатів, які воювали під прапорами декількох країн

Брукс розумів, що такі фотографії не пройдуть цензуру, але сподівався опублікувати їх після війни. І таки зробив це. Знімки мали нагадувати людям, що битви – це не лише героїзм і патріотичне піднесення, а й кров, бруд і смерть.

Ернест не був фоторемісником. Він не просто знімав на плівку перебіг подій, а зосереджувався на людських емоціях. Наприклад, турецькі бранці на знімках Брукса – не кровожерливі монстри, як говорила пропаганда, а втомлені, побиті війною люди.

Фотографія Ернеста Брукса
Одна з найвідоміших фотографій Ернеста Брукса

Після закінчення війни Брукс знову став офіційним фотографом королівської сім'ї Великобританії. Щоправда, через кілька років його звільнили з невідомих причин.

Зараз спадок фотомитця зберігається в Імперському воєнному музеї Лондона та у Національній бібліотеці Шотландії. 4,5 тисячі знімків оцифровані і перебувають у вільному доступі для громадськості.

Анна Коулман-Ледд

Якщо попередні митці намагалися зцілювати поранені війною душі, то американська скульпторка Анна Коулман-Ледд хотіла повернути солдатам понівечені обличчя.

Перша Світова залишила жахливий спадок – мільйони зранених вибухами, обстрілами, опіками і отруйними газами. Як альтернативу пластичній хірургії, яка тільки зароджувалася, Анна придумала мідні маски, що приховували каліцтва.

Скульпторка Анна Коулман-Ледд
Американська скульпторка Анна Коулман-Ледд / Архівне фото

Роботи Коулман були тонко виконаними, важили від 100 до 250 грамів. Фрагменти обличчя жінка відтворювала завдяки фотографіям і спогадам солдатів.

Іноді вояки просили не просто замаскувати ушкодження, а й покращити зовнішність у порівнянні з тим, який був до поранення. Часто чоловіки просили зробити їх схожими на загиблого англійського поета Руперта Брука, якого тоді вважали еталоном краси.

Варте уваги Нацистські вчені, які втекли в Америку: неочікувані факти про висадку людини на Місяць

Маски зношувалися за кілька років – під впливом дощу, поту, сліз. Та й носити їх було доволі незручно, адже дотик міді до рани був неприємним. Однак вироби Коулман були популярними. Дехто з пацієнтів навіть зізнавався, що завдяки новому обличчю відмовлявся від ідеї вкоротити собі віку.