– Мені здається, жодна людина, поки вона не потрапить на війну, навіть собі не може уявити, що це таке ті речі, з яким ти зустрічаєшся там.
Читайте також: Єдиний страх я відчув, коли наш боєць наставив на нас гранатомет: зворушлива розповідь воїна АТО
– Мій Майдан розпочався, мабуть, як і для тисячі інших людей з кадрів побиття студентів. Це викликало шалений людський спротив. Коли ми тільки приїхали потягом з Івано-Франківська до Києва, то одразу пішли на Майдан. Найперша моя особиста була думка – що це величезний мурашник: було дуже багато людей, стояло багато наметів, всі люди бігали. Спочатку це здавалося якимось хаосом.
Майдан
– Серед людей, які приїжджають на Майдан, були ті, хто ні разу не був в Києві. Вони виходили на вокзалі і не знали куди далі рухатися. Тому у нас народилася ідея: ми на наступний день в інформаційному центрі набрали багато різної інформаційної продукції, зокрема карт та поїхали на вокзал. Там зробили плакати "Якщо ти приїхав на Майдан – тобі сюди". І кожного разу, коли прибував потяг, до нас підходили люди. В всіх були різні настрої: одні казали, що ми там дурні, а інші – дякували і розпитували якусь інформацію.
– З 3 січня на Майдані щодня були все сильніші загострення. І якщо спочатку до радикальних дій закликали більше молодь, то коли пішли водомети та світлошумові гранати – вже навіть і старше покоління сказали, що потрібно не танцювати і співати, а готуватися до опору.
Цікаво, що на Майдані можна було зустріти абсолютно різних людей, починаючи від психічнохворих і закінчуючи справді геніями різних сфер. Мені приносило страшенне задоволення, коли я на годину-дві, якщо не було якихось нагальних справ, просто йшов в народ, підходив до людей, знайомився з ними. Часто так я зустрічав письменника чи художника. Там були надзвичайно цікаві люди, які творили щось нове. Така співучасть всіх абсолютно людей надихала і це дало загальну підтримку, інакше Майдан безумовно не вистояв би.
– Обов'язком кожного чоловіка є захист своєї сім'ї, своєї землі. Тому був тільки один варіант, коли оголосили про мобілізацію, я пішов до міського військкомату. Коли я побачив там величезну чергу чоловіків, мені це додало мотивації. При чому чоловіки були різного віку – починаючи від зовсім юних хлопців і закінчуючи стареньким дідом, який десь півгодини сперечався з працівниками військкомату і розповідав, що він смачно готує. Знаєте, такі речі запам'ятаються на все ж життя.
– З військкомату я потрапив на Яворівський полігон. Мене не дуже вразило, що я побачив, адже я служив ще в 2000 році, коли в армії ходили в чоботах і шинелі часів Першої світової війни. Тому навіть бушлати, які на той час були в нас, здавались мені прогресом. Хоча насправді стан армії був жалюгідним, хороших офіцерів, що дуже важливо, залишилось мало, бо військова служба була непопулярною і люди намагались звідти тікати.
Війна на Донбасі
– Коли нас розділяли я з ще 13-ма хлопцями направився у Миколаїв, щоб служити в 79-ій мобільній бригаді. До війни я був програмістом і не мав сильного фізичного здоров'я, тому важче ноутбука на той час нічого не піднімав. Тоді я здивувався, підійшов до командира і запитав "ви подивіться на мене, там же ж потрібні сильні хлопці". На що він мені відповів, що зараз такий час, коли люди, окрім сильних, потрібні ще й розумні. Мабуть, він мене відніс до цієї категорії і таким чином я опинився в десантній бригаді.
– Тоді Донецький аеропорт – це ще був таким собі середньостатистичним об'єктом, яких було тоді багато. Вже під час нашого перебування там, він став символом спротиву.
Був один випадок, який мені найбільше запам'ятався. На жаль, двох людей, які фігурують в цьому епізоді, вже немає в живих. На той час ми жили на території якоїсь птахоферми в не дуже людських умовах, хоча нас тоді це задовольняло. І от одного разу, коли ми спали – було десь близько третьої години ночі, ми почули артилерійські розриви, причому великий калібр – десь 120-150 мм. З кожним разом вони все ставали ближче і ближче, хоча ми практично не звернули на це увагу, тому що за два місяці ми вже звикли до такого.
– Микола, мій побратим, почав нас всіх будити, витягати з намету. Ми тоді з неохотою вдягали каски, інші речі. І як тільки ми зайшли в бліндаж, буквально десь через 3 хвилини в те місце, де ми спали, влучило пряме попадання великого калібру. З того місця практично нічого не залишилось.
Російсько-українська війна
– Тоді мій ще один побратим Андрій пережив цей обстріл, але коли наступного дня їх поселили на іншу позицію, він вийшов з наряду і пішов спати. В той час в намет потрапив снаряд. Так, смерть його догнала. Це дуже прикро.
Сталася ще одна сумна історія з іншим побратимом Миколою, якому ми всі завдячуємо життям. Він тоді якраз демобілізувався у Миколаїв, де він жив. Туди набирали нову поліцію і він пішов туди працювати. Одного разу Микола повернувся додому і сказав, що погано себе почуває, ліг спати і вночі його не стало. Знаєте, ці всі речі не проходять безслідно.
– Коли військові повертаються з війни, важливо зрозуміти, що вони повинні з одного середовища повернутися в абсолютно інше, де діють зовсім інші правила. На війні відкритися можна тільки побратимам.
– Взагалі є дуже багато людей, навіть серед волонтерів або психологів, які намагаються як я це називаю "нанести добро". Тобто можна нанести тілесні ушкодження, а можна добро. Це коли деякі люди, які хочуть тобі дуже щиро зробити для тебе щось добре, іноді цим самим тебе ще більше травмують.
Читайте також: Операційним столом була кушетка з аеропорту: історія медика, який рятував життя на Донбасі
– Та й психологи є різні. Я намагаюся побратимам про це говорити і повертати їх назад до нормального життя в цивільному суспільстві. Адже ніякі там картинки в цих випадках не працюють. Я хлопцям кажу, що коли мені було кепсько, я зробив отак і отримав такий результат. Я даю вам цю інформацію, а ви можете нею користуватись або ні, але я свою справу зробив.
– Зараз я займаюсь не тільки психологічною адаптацією, ресоціалізацією, я ще є секретарем обласної Асоціації учасників АТО. До мене звертаються хлопці з різними проблемами: невидача посвідчення Учасника Бойових Дій, неможливість якісно пролікуватися чи ще якісь навіть побутові речі і я це вирішую.
Я коли повернувся з війни, був дуже розчарований самим суспільством. Мені здавалось, що ті жертви та смерті українці оцінили не гідно і не зробили все, що було в їхніх силах для того, аби змінити тут країну.
– Проте в якийсь час в мого 10-річного сина виявили рак крові і нам були потрібні донори, причому негайно, тому що дитина була в дуже важкому стані. Я закинув у Facebook повідомлення, що моєму синові потрібні донори, і всі одразу почали телефонувати: спочатку близькі знайомі, потім просто знайомі, а потім геть незнайомі люди, які пропонувати якусь допомогу.
– А на станцію переливання крові прийшло стільки людей, що лікарі їм відмовляли, бо не мали достатньо ресурсу. Це було приємним шоком, адже я звик, що свої проблеми потрібно вирішувати самому, не сподіваючись якої сторонньої допомоги.
– Тому я не сподіваюсь, що за мене щось зробить президент чи прем'єр-міністр, я вірю в те, що Україну ми збудуємо знизу вверх, а не зверху вниз. І чим більше людей буде це розуміти і долучатися до якихось дрібних справ, тим швидше в нас буде та держава, про яку ми всі мріємо і за яку власне загинули всі ці хлопці.