Секрет їхнього успіху тримається на трьох китах: фізична досконалість, кодекс честі та доблесне керівництво.

Потрапивши на Січ, ніхто не отримував розписаних правил поведінки. Їх передавали усно і це перше чим приголомшували новачків.

За вбивство побратима винного кидали у вириту яму, зверху ставили труну із жертвою й обох засипали землею. Спаде комусь на думку хильнути хмільного під час морського походу – в ту ж мить опинявся за бортом.

Коли на території Січі хтось знаходив загублену річ, то прив'язував її на три дні до стовпа, доки її не забере власник. Якщо річ і далі там висіла, то козак мав повне право її забрати. Але якщо він просто вирішить вкрасти, то вже його прив'язували на три дні до стовпа, а кожен перехожий зобов'язувався відгамселити негідника палицею.

Утім така жорстокість мирно співіснувала з цілком демократичним ладом. Жодних самовільних рішень гетьмана – тільки загальні збори й голосування шапками. За яке питання їх злетить угору більше, те й ухвалять.

Головна вимога до козаків – тримати себе в бездоганній формі. Військовий вишкіл переривався лише на час походу. Новачкам так пояснювали фізичний мінімум, яким повинен володіти козак: на коні реп'яхом сидіти, шаблею рубати й відбиватися, з рушниці гострозоро стріляти.

Щовесни над дніпровськими порогами козаки влаштовували змагання з веслування поперек бурхливої річки. Найвправнішим вважали того, хто приведе свій човен точно навпроти місця старту.

Якось мандрівник з Італії Альберто Віміт заїхав на Січ поглянути на устрій козаків. Декілька днів перебування серед українців і він захоплено написав у своєму щоденнику, що ця "республіка може уподібнюватись спартанській, а козаки можуть змагатися зі спартанцями за суворістю свого виховання"

Не дивно, що в 17 столітті запорізькі козаки були військом, з яким рахувалась і Європа і Близький схід.