Моя позиція відома: в державному обігу – сама лише українська (ну, ще англійська, як робоча), в приватному житті – та бодай суахілі.
Мені самому вельми приємно, якщо я чую, що хтось з моїх російськомовних знайомих намагається розмовляти українською, якщо вони це роблять досить наполегливо – у них вона обов'язково день у день покращується. Але вимагати того з піною в роті, з теревенями про "мову окупанта", з воланнями про "зрадників" – та крий же ж Боже, я не вар'ят. Я дід Панас, а не баба Фаріон...
Проте, хотів би нагадати стару свою баєчку. Коли, вже дуже багато років тому, я приїхав до Німеччини і став вивчати німецьку – я робив це у дещо смішний спосіб: зранку вмикав телебачення і не вимикав його до пізньої ночі. Сам робив собі, що мені там треба було, а телевізор мурмотів собі та й мурмотів. Сперш я почав розуміти дитячі програми, потім – рекламу, а потому вже – офіційні випуски новин, дурні ток-шоу, під час яких люди висловлювалися вже не літературною німецькою, а "народною" (німці називають її "Umgangssprache"), а потім став навіть діалекти впізнавати... Наразі німецька мова для мене – майже рідна, я можу нею думати та навіть вірші писати.
До чого я веду? А ось до чого: якби ж так сталося, що я був би іноземцем в Україні, приїхав би сюди та заходився в такий спосіб вивчати українську мову – тобто, вмикати зрання телебачення та слухати його – я б, без сумніву, десь місяці за три обов'язково вивчив би... російську.
Отака х**ня, малята.
Читайте також: Як не будемо чубитись – переможемо, або Україно, бери приклад з Ізраїлю!