– Якби я не потрапив до лав Збройних сил України чи в добровольчий батальйон, то я все одно пішов би захищати Україну, адже це обов'язок кожного чоловіка.

Операційним столом була кушетка з аеропорту: історія медика, який рятував життя на Донбасі – читайте у попередньому випуску програми "Ми"

– Моя рідна 80 бригада поїхала на Схід 8 березня виконувати бойове завдання. Коли я про це дізнався, то вирішив поїхати до них. Прийшов до військкомату та попросив направити на службу. Але мені відповіли, що я трохи застарий, хоча на той час мені було 41 рік. Проте 21 липня, у мій День народження, зранку мені подзвонили, що прийшла повістка. То був найкращий подарунок.

Ігор Бездух
Військовий Ігор Бездух

– Багато було такої ейфорії, всі ж думали, що то простіше. Але коли приїхали на Схід, то відчули, що все не так просто, як воно здається. Вперше прилетів нам "привіт" з Росії з установки, тоді навіть горів асфальт. Потім почала атакувати наш БТР, у якому було 19 десантників. На жаль, жоден з них не повернувся з бою. На даний час, аналізи ДНК ще не ідентифікували всіх загиблих. Багато тут похованих, перепохованих.

– Була одна ситуація, коли ми вийшли з двома танками з блокпосту, що під Металістом. І коли зранку ми вийшли з "кільця", то нам прийшла незрозуміла команда від першого танку повернутися назад. Ми досі не розуміємо чому, адже тоді ми були в безпечній зоні. Але коли ми повернулися, то нас чекали танкісти з наметами та 20 розділ "Айдару". Вони почали запитувати, чому ми повернулися, але ми не могли відповісти.

"Айдар" відійшов від нас. Тоді ми дізналися, що вони потрапили в засідку під нашим державним прапором. Тоді з 24 хлопців вижили тільки четверо. Один з них підповз до нас, щоб попередити про небезпеку. Рішення попросити в бойовиків "коридор" навіть не обговорювалося. Наш батальйон пішов на прорив. Тоді ми зрозуміли, що ворогам потрібна була техніка, щоб увірватися в населений пункт Щастя.

– В той день о 5 годині мене поранили перший раз. Але я не відчував болю, бо пообіцяв всім, що ми вийдемо і мене ця обіцянка тримала. В мене у БТРі загинуло 5 бійців, ще двоє вціліли, решта всі були поранені.

Бої під Металістом
Бої під Металістом

Єдиний страх я відчув, коли ми виїхали на місце, яке тримала четверта рота. І тоді піднявся наш боєць із 26 "мухою" (РПГ-26) на плечі і навів його на нас. То був такий страх. Бо що мені залишалося? Пригнути з мосту з розбитим БТРом і пораненими хлопцями? Вони б не випливли і їх би там не знайшли.

– Спочатку була думка розстріляти його. Але тоді мені спало на думку крикнути до нашого навідника підняти дуло танку до верху, вертикально. Це означало, що ми не будемо вести вогонь. І тоді боєць, який навів на нас "муху", опустив зброю і показав, щоб ми проїжджали. Тоді я був готовий його розцілувати.

Читайте також: Історія росіянки, яка змінила громадянство та захищає Україну на Донбасі

– Після демобілізації було дуже складно адаптуватися. В мене було таке відчуття, що я "за парканом життя". Мені не хотілося виходити з дому, нікого бачити чи чути. Вдома я майже не говорив. За станом здоров'я я вже не міг проходити службу в рідній бригаді, на жаль. Тоді мене замінив син, а мені запропонували піти до обласного військового комісаріату.

– Мене найбільше заділо, коли був призов до Збройних сил України строковиків, і Львівщина, де живуть патріоти, бо це осередок західної України, не змогла знайти 500 юнаків, які б пішли на військову службу до ЗСУ. Мене то так здивувало, то було гидко.

– Для мене особисто всі люди діляться на три категорії: 1)ті, що воюють, 2) ті, що допомагають, 3) ті, що не заважають. Решта – то просто вороги.